Буковель

[skifika]

Нарешті побувала в Буковелі. А то живу, можна сказати, в кількох кроках, а вибратись туди чомусь не виходило.
Людям з Києва чи Одеси якимось чином виходить.

Вражень просто купа. І всі позитивні.

Дівчаткам, які другий чи третій раз в житті стали на лижі, не варто пхатися на круті траси. Навіть якщо ті траси маркуються синім кольором. Це було аж надто очевидно, і тому маленька дівчача компанія відправилась на дитячий схил з бугельним підйомником (бяка цей підйомник; і руки від нього болять аж ніяк не по-дитячому).
От чому мені було страшно, коли я вперше вибралась на той горбик? Не розумію. Він же похилий-похилий. І розігнатись нема де. Просто не встигнеш. А я боялась. Поки не поїхала вниз. Вже на середині дороги боятись перестала. Виявилось, що мій організм пам’ятає, як кататись на лижах. Але для відновлення і закріплення навиків покатались туди-сюди раз десять.

Потім стало нудно. Ніяких відчуттів, не те що адреналіну.
Добре, що друга половина маленької дівчачої компанії теж була не особливо проти змінити місце катання.
Добре, що до підйомника не довелось далеко йти.
Добре, що поряд була простенька траса №7А.
Зістрибувати з підйомника виявилось страшніше, ніж спускатись вниз на лижах. Траса, певно, одна з найлегших і для самих-самих новачків. Єдине, що суттєво її ускладнює, то це значна кількість тих самих новачків. Плутаються під ногами одні в одних. Спрогнозувати в яку сторону направиться такий лижник дуже важко. А передбачити, де саме він вирішить впасти, просто неможливо.
Траса №7А - це вже не дитяча гірка. Це щось крутіше. Тільки, на жаль, не набагато довше. Раз-два - і вже знову біля підйомника.
Я з’їхала по цьому схилу цілих два рази. І жодного разу не впала. Аж не цікаво. Що за катання таке без падінь? Треба цей недолік виправити.

Після нетривалих вмовлянь друга половина маленької дівчачої компанії погодилась піднятись на гірку, щоб спуститись по найдовшій трасі №14А.
Піднятись просто. А от спуститись виявилось проблематично. І страшнувато. З першого погляду я зрозуміла, що саме тут я маю відпрацювати техніку падіння. Причому дуже добре відпрацювати. Бо всі ці горбики, які якимось чином треба об’їхати (як це робити? я взагалі третій раз в житті на лижах, та й то перший раз можна не рахувати), просто таки вимагають на них присісти. Щоб випадково не розігнатись занадто сильно. А то ліворуч - ліс, праворуч - обрив...
Перспектива ближче познайомитись з смерекою чи трошки політати якось не дуже приваблювала. Тому я періодично падала. То для того, щоб збавити швидкість, то для того, щоб в когось не врізатись. Такі собі контрольвані падіння. Нічого страшного. А от всю красу неконтрольованого падіння я відчула уже після того, як траса могул закінчилась. ТАК я ще не падала. На рівному місці носом вперед. Ребра до цього часу болять. Ледве віддихалась. Далі їхала трясучись. Ще разочок впала легенько на бочок, щоб відновити навики правильного падіння (взагалі-то, якби не впала там, то зробила б це на десяток метрів нижче в невідомо якій позі - попереду був обрив).
Врешті-решт спустилась. Почекала хвилин 20 подругу-лижницю. Не дочекалась. І знову піднялась до "улюблених" горбиків за дозою адреналіну.

А друга половина маленької дівчачої компанії спустилася з гори тим самим способом, яким і піднялась,- на підйомнику.