skifika | Entries tagged with карпати

9-те травня відзначали на горі Синяк.
З минулого року то улюблена карпатська гірка (1600 м і ще трохи), улюблений підйом, улюблені краєвиди. Одним словом, кохання з першого погляду раз і на все життя.

І там ще є сніг!
Піднімаєшся під палючим сонцем, відчуваєш спеку кожною клітинкою тіла, і раптом - сніг. Холодний і сліпучий. Кілька десятків метрів зимової подорожі серед літа.

Чим мені подобається останній етап підйому на Синяк, то це необхідністю повної концентрації на тому, куди ступаєш. І більше ніяких думок. Тому що камені-камені-камені. Великі і маленькі, стійкі і не дуже, покриті висохлим мохом і без нього (підніматися чи спускатися в дощ по такому маршруту - то справжній екстрім). Перед кожним наступним кроком треба оцінити ситуацію, вирішити, куди поставити ногу, іноді опертися рукою для підстраховки. І видивлятись, а де ж там наступний маркер-вказівник.

Окремі східні релігії вчать концентруватися на "тут і зараз". На таких підйомах це виходить само собою.

Про краєвиди і згадувати не треба - вони прекрасні.
І неймовірне небо з хмарками. Тими самими, що мають срібний обідок.

Два з трьох вихідних було присвячено Карпатам.
Прекрасна погода, чудові краєвиди, смачнющі афини і брусниці, і повітря-повітря-повітря. Все настільки неймовірно, що, здається, можеш злетіти. Якби не рюкзак, який вгризається в плечі і тягне донизу.
Навіть ноги болять не так, як спина. Тобто, ноги узагалі не болять, хоча ходити довелось чимало. А спина бо-бо - дається взнаки абсолютна непристосованість до перенесення важких речей.

Вперше ночувала в горах без палатки: тільки спальник і каремат. Дуже пощастило, що не було дощу. І роси не було зранку. І холодно теж не було (це дивно, адже ранки у горах ближче до осені холоднющі).
Над головою були смереки і зоряне небо.

Відпочинок виявився екстремальним: то не туди підем, то не туди звернем, то не туди зайдем. Зате, поки ходила досліджувати гору на рахунок прохідності (фіг там пройдеш через ті хащі, як виявилось), знайшла кілька грибів. Носилася з ними цілий день, хоч було важко і незручно, все ж привезла додому. Як трофей.

Болить голова, болять ноги, болять синці на ногах, я голодна, як вовк, втомлена і надзвичайно задоволена.
Тому що, нарешті, відкрила сезон катання на лижах!
Фантастична погода, фантастичні пейзажі, сніг-сніг-сніг (це ж треба, так радіти снігу зимою) і купа адреналіну від катання.

It's something like happiness.

Здається, минулі вихідні були останніми сонячними і теплими деньками цієї осені.
Я поборола власну лінь і чкурнула в гори.
Сама.
Просто помилуватись осінніми Карпатами, вдихнути запах хвої, полазити по каменях (кому що потрібно для щастя).
Ясна річ, з компанією було б веселіше, але коли рішення їхати остаточно формується опівдні, організовувати компанію, м’яко кажучи, пізно. Ніхто б нікуди не поїхав.

Яремче мені ніколи не подобалось.
Надто брудно, надто людно, надто заїжджено.
Але пізньої осені все інакше.
Навколо тиша і спокій.
І гори.

Нірвана?

Захотілось чорниць.
Але не купити на базарі відразу пів кіло, а зривати з кущика по одній ягідці і відправляти до рота. Щоб пальці були фіолетовими.
І гори навкруг.
Бажання - то така річ, яку треба здійснювати. Інакше гарантовано душевний дискомфорт.
( Read more... )

В суботу нарешті вибралась в Карпати.
За грибами. І просто подихати настояним на хвої повітрям.
І прогулятись.
"Нагуляли" загалом десь 35 км (+\-5 км).
Щось не пам’ятаю, щоб мене коли-небудь так боліли коліна. По рівній місцевості йшла спокійно, підйоми давались трохи важче, але загалом терпимо. А от коли справа дійшла до спуску... Рухатись могла тільки боком, стараючись не згинати колін.

Перший раз бачила град в горах.
При яскравому сонці з неба повільно падали шматочки льоду. Величиною з аличу.
На щастя, падали рідко.
А потім почалась злива.

Що стосується грибів, то їх було достатньо.
Тільки грибників було ще більше.
На полонинах бачили три ЗИЛа, на яких гуцули вибрались на тихе полювання.
Заготівля грибів у промислових масштабах.

Ще кілька років тому такого не було.
Високо в горах можна було зустріти тільки кількох місцевих та окремих приблудних ентузіастів.
Ніяких машин. Тим більше ніяких квадроциклів.
А зараз - роздовбані дороги (а роздовбані гірські дороги треба бачити, описати їх важкувато) і купи сміття. Народ ніяк не може навчитись прибирати за собою.
Бидло.
Паскудять Карпати.

... и отверзлись хляби небесные...
Дощ, дощ, дощ...
Вже котрий день.
І холоднувато.

Вчора була на Закарпатті. Захотілось побачити Долину нарцисів.
Нічого вражаючого.

Цілісінький день дощило. Можливо, якби погода була сонячна, то й враження були б кращими. Бо навіть моя щира любов до цих країв не зігрівала.

Нарешті побувала в Буковелі. А то живу, можна сказати, в кількох кроках, а вибратись туди чомусь не виходило.
Людям з Києва чи Одеси якимось чином виходить.

Вражень просто купа. І всі позитивні.
( Read more... )

Люблять наші люди фестивалити. У Ворохті відмічають День грибів (яких цього року у Карпатах немає; неурожай), а у Рахові - свято бринзи (цього творіння рук людських теж знайти було важкувато - розкупили досить швидко, не дивлячись на завищені ціни і специфічний запах).

До Рахова відправився і головний любитель народної творчості, почесний гість безлічі фестивалів, перший бджоляр країни і т.д. і т.п., себто пан президент власною персоною. Через це даїшників двох областей виставили по дорогах, якими мав пересуватися кортеж, чи не біля кожного перехрестя. На самому святі люди з бейджиками часом оточували певну територію і відганяли цікавих - певно, дехто не мав великого бажання близько поспілкуватися з народом.

Сам фестиваль не дуже сподобався. Надто багато людей. Затісно.
Запам’яталось кілька речей:
1. Ще по дорозі на місце святкування норовливий гуцульський кінь брикнув серед дороги і копитом зірвав номерний знак з машини, що опинилась поряд; ніхто не постраждав - ні кінь, ні вершник, ні машина;
2. На самому фестивалі були надто великі черги за усім їстивним, а страви, представлені кожним селом, чекали на якусь комісію; звичайні туристи ковтали слинку;
3. Поки одні святкували, інші спостерігали за пожежею - загорівся якийсь магазинчик; нічого страшного, а про що поговорити у мешканців міста завтра буде.

А бринза все-таки для любителів. Не кожен ризикне поласувати цим надзвичайно ароматним продуктом.

Мене зачаровує вода. Особливо швидкі гірські річки. Особливо водоспади.

І от нещодавно вирішила потішити себе спогляданням такого чуда. Благо, водяться вони на території ношої тьмутаракані.
Після недовгих роздумів об"єкт був вибраний - Женецький водоспад (ще його називають Гук). Добратись до потрібного повороту проблем не склало - всі місцеві аборигени в курсі, яка дорога веде до дачі нашого "вельмишановного президента". Водоспад знаменитий не настільки, адже місць, де вода злітає з скелі у зелених Карпатах побільше, аніж резиденцій "любих друзів". Хоча, якщо добре подумати і уважно порахувати...

Тупцяти ніжками загалом довелось 8 км. Та йти по такій дорозі - суцільне задоволення. Краєвиди, повітря, запахи... Слова тут лишні.

Тільки бажаючих пройтись бракує. Маленька безліч люду віддає перевагу добратися до Гуку на авто. А враховуючи, що 5 із 8 км - це добре проасфальтована дорога, то особливих труднощів не виникає. Та тільки якої псеї мами пхатися своєю машиною далі, на неасфальтовану гірську дорогу і місити там болото?! Впадло пройтись? Болять ніжки? Пузіко заважає? То хай би дивились на той водоспад на фотографіях. Ефект такий же. Так ні, пруть! Цінителі природних красот. Зла на них не вистачає. А потім товчуться біля водоспаду, штовхаються, зляться. Псують ауру святого місця і власну карму. Ще й смітять заодно.

Гори треба відчути. Прогулятись до болю в ногах, до втоми цілого організму. Щоб зробивши привал біля малинника і смакуючи пахучі-препахучі ягоди, знайти свою нірвану. Карпатську.

Не скажу, що я в надзвичайному захопленні від озера Синевір. Дорога до нього мені подобається значно більше. Але красиво.
І маленькі рибки, які водяться в озері, їдять майже з рук.